Диференціація  дітей з особливими освітніми потребами як ключова мета  функціонування ПМПК       

Приєднавшись до основних міжнародних договорів у сфері прав людини, Україна взяла на себе зобов’язання щодо дотримання загальнолюдських прав, зокрема, щодо забезпечення права на освіту дітей з особливими освітніми потребами.

Ми часто чуємо в суспільстві - діти з вадами (порушеннями) психофізичного розвитку; діти, що потребують корекції психофізичного розвитку; діти з обмеженими можливостями життєдіяльності, неповносправні діти -  всі ці висловлювання є синонімами до виразу «діти з особливими освітніми потребами».

Діти з особливими освітніми потребами  — це діти, які мають суттєві відхиленні від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені вродженими або набутими дефектами, і потребують спеціальних умов навчання й виховання.

У науковій літературі існують різні класифікації дітей з особливими освітніми потребами. Найбільш поширеною у корекційній освіті є класифікація дитячих аномалій за видом порушення, оскільки саме з урахуванням цього визначаються зміст і методи роботи з дитиною, добирається заклад для неї та форма організації навчання і виховання.

Відповідно виділяють наступні категорії порушень психофізичного розвитку у дітей:

Ø порушення слухової функції  (глухі,   туговухі      (слабочуючі),

пізнооглухлі діти, тобто вроджена або набута глухота чи туговухість);

Ø порушення зору (сліпі, слабкозорі діти);

Ø важкі мовленнєві порушення (діти-логопати);

Ø стійкі порушення інтелектуального розвитку на основі органічного

ураження центральної нервової системи (розумово відсталі діти);

Ø затримка психічного розвитку (діти із ЗПР);

Ø порушення опорно-рухового апарату (діти з вадами опорно-

рухового  апарату);

Ø емоційно-вольові розлади (діти з вадами емоційно-вольової сфери);

Ø комплексні порушення декількох функцій (сліпоглухі діти; діти, в яких 

вади зору, слуху, опорно-рухового апарату поєднуються із розумовою відсталістю).

За ступенем виразності та складністю порушення слухової функції поділяються на такі види:

ü глухота — глибоке стійке двостороннє порушення слуху, вроджене або набуте у ранньому віці до того, як у дитини сформувалось мовлення;

ü туговухість – часткова слухова недостатність з різним ступенем виразності, яка є причиною порушень мовленнєвого розвитку;

ü пізнооглухлість — втрата слуху після того, як мовлення було сформованим.

Відповідно до ступеня порушення функції зорового аналізатора дітей

із стійкими вадами зору поділяють на сліпих і слабкозорих:

ü сліпота – зорові відчуття у дітей або зовсім відсутні, або зберігається

відчуття світла чи незначний залишковий зір, проте недостатній для звичайної життєдіяльності,

ü слабкозорість — виразне зниження гостроти зору або значне

порушення інших зорових функцій (наприклад, звуження меж поля зору), або прогресуюче захворювання.  Проте навіть сильно порушений зір є провідним аналізатором.

Порушеннями мовлення вважаються відхилення від норми, загальноприйнятої у певному мовленнєвому середовищі, які повністю або частково перешкоджають мовленнєвому спілкуванню та обмежують можливості соціальної адаптації людини.

Специфіка та ступінь відхилень залежать від часу їх виникнення, рівня психічного та інтелектуального розвитку дитини, впливу соціального середовища. Порушення можуть виявлятись в усному чи писемному мовленні у різних його компонентах (звукова сторона, лексика, граматика та ін.) або функціях (комунікативна, мотиваційна, регулююча тощо).

Порушення мовлення можуть бути самостійними, у різних

сполученнях, а можуть проявлятись при інших аномаліях, як наслідок основного захворювання.

Поняття «розумова відсталість» в українській спеціальній психології розглядається як стійке порушення пізнавальної діяльності на основі органічного ураження центральної нервової системи.

Розумова відсталість поділяється на два види: олігофренія і деменція, що відрізняються за часом виникнення та протіканням.

За складністю й виразністю порушення розумову відсталість поділяють на три ступені: ідіотія; імбецильність, дебільність.

Згідно сучасної міжнародної класифікації хвороб (МКХ — 10) розумова відсталість поділяється таким чином:

ü розумова відсталість легкого ступеня (дебільність);

ü помірна розумова відсталість (легка імбецильність);

ü важка розумова відсталість (виразна імбецильність);

глибока розумова відсталість (ідіотія).

ЗПР виражається в уповільненому темпі дозрівання різних психічних функцій. ЗПР може бути зумовлена як біологічними, так і соціальними факторами, а також різними варіантами їх поєднання. Особливості психічного розвитку цієї категорії дітей перешкоджають повноцінному засвоєнню ними навчальної програми загальноосвітньої школи без спеціально створених умов. Проте ці діти істотно відрізняються від розумово відсталих, оскільки здатні оволодіти ширшим і глибшим обсягом знань, є спроможними самостійно узагальнювати й застосовувати засвоєні знання, сприймають допомогу.

Основними типами ЗПР є наступні:

ü ЗПР конституційного походження (психічний та психофізичний інфантилізм);

ü ЗПР соматогенного генезу;

ü ЗПР психогенного генезу;

ü  цереброастенічна ЗПР.

Ці типи є різними за характеристикою, а діти, відповідно, потребують неоднакової допомоги, часто водночас з педагогічною - психологічної, медичної.

До порушень опорно-рухового апарату призводять різні причини. А саме:

ü захворювання нервової системи: дитячий церебральний параліч,

поліомієліт;

ü вроджені патології опорно-рухового апарату: вроджений звих стегна,

кривошия, аномалії розвитку хребта (сколіоз), клишоногість та інші деформації стоп, недорозвиток і дефекти кінцівок, аномалії розвитку пальців кисті, артрогрипоз (вроджене каліцтво);

ü набуті захворювання і порушення опорно-рухового апарату:

травматичні ураження спинного і головного мозку, кінцівок, поліартрит, захворювання скелету (туберкульоз, пухлини кісток, остеомієліт), системні захворювання хребта (рахіт, хондродистрофія).

Захворювання та порушення опорно-рухового апарату є досить різними, проте у більшості дітей спостерігаються подібні проблеми, зокрема, провідною вадою є рухова (затримка формування, порушення або втрата рухових функцій).

Відхилення у розвитку дітей, шкільна неуспішність, негативні зміни у поведінці дітей можуть бути обумовлені тяжкими психічними переживаннями дитини, довготривалими несприятливими впливами, різними формами психопатій. До емоційно-вольових розладів, зокрема, відносяться:

ü ранній дитячий аутизм;

ü реактивні стани;

ü конфліктні переживання;

ü психопатичні форми поведінки.

Ця категорія дітей характеризується поєднанням двох чи навіть декількох виразних психофізичних порушень: зору, слуху, мовлення, рухового й пізнавального розвитку. Наприклад, сліпоглухі діти; діти, в яких вади зору, слуху чи опорно-рухового апарату поєднуються із розумовою відсталістю або затримкою психічного розвитку.

У всіх вище означених категорій дітей є специфічні труднощі й проблеми розвитку, обумовлені характером і ступенем виразності наявних відхилень, умовами соціально-педагогічного оточення дитини на ранніх етапах її розвитку. Водночас властивими для всіх категорій дітей з вадами психофізичного розвитку є наступні проблеми розвитку (О. Л. Венгер, О. А. Єкжанова, Н. М. Назарова, О. А. Стрєбелєва):

Ø соціальна дезадаптованість дитини;

Ø уповільнене й обмежене сприймання;

Ø недоліки розвитку моторики;

Ø вади мовленнєвого розвитку;

Ø недоліки розвитку мислиннєвої діяльності;

Ø недостатня у порівнянні із звичайними дітьми пізнавальна активність;

Ø прогалини у знаннях і уявленнях про навколишній світ, міжособистісні

стосунки;

Ø недоліки у розвитку особистості (невпевненість у собі, невиправдана

залежність від оточуючих, низька комунікабельність, егоїзм, песимізм, занижена або завищена самооцінка, невміння керувати власною поведінкою).

Важливу роль у досягненні гармонійного розвитку таких дітей  відіграє робота ПМПК.

Психолого-медико-педагогічна консультація (ПМПК) – це  методична установа системи освіти України, що здійснює консультативну, методичну, психолого-педагогічну, корекційно-розвиткову, аналітичну, прогностичну, профілактичну та просвітницьку діяльність.

У своїй діяльності психолого-медико-педагогічна консультація керується Конвенцією про права інвалідів (2006 року), Конституцією України, Законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, рішеннями відповідних органів виконавчої влади та іншими нормативно-правовими актами.

 Основними завдання та змістом роботи ПМПК є:

Ø виявлення, облік та діагностичне вивчення дітей віком до 18 років, які

мають  особливі освітні потреби з метою виявлення особливостей їх розвитку, встановлення діагнозу і визначення адекватних умов навчання та виховання;

Ø підтвердження, уточнення і зміну раніше встановленого діагнозу,

визначення відповідного типу навчального закладу та доцільності перебування в ньому дитини;

Ø вдосконалення методів діагностики рівня розвитку дітей, адаптацію та

впровадження інноваційних методик вивчення дітей;

Ø створення банку даних про кількість дітей і підлітків з відхиленнями у

розвитку, дітей з неблагополучних сімей, справи яких розглядаються службами у справах неповнолітніх;

Ø надання консультативної, організаторської і методичної допомоги

районним управлінням освіти, районним психолого – медико – педагогічним комісіям, шкільним психолого – медико – педагогічним комісіям ( скорочено — шкільна комісія), дошкільним закладам компенсуючого типу та спеціальним школам – інтернатам;

Ø організовує просвітницько – пропагандистську роботу з питань

психології та дефектології для розвитку ініціативи і творчості серед працівників освіти, охорони здоров’я, батьків та дітей, підготовка та проведення конференцій, семінарів з колекційної  освіти тощо;

Ø розглядає діагностично складні і конфліктні випадки для визначення

основного порушення на підставі документів, поданих районними психолого – медико – педагогічними комісіями або батьками;

Ø видає висновок ПМПК – це той основний документ, на підставі якого

дитина навчається в межах свого індивідуального навчального плану, умови його здійснення, наприклад, за індивідуальной формой навчання вдома, в логопедичній групі навчального закладу, у навчально-реабілітаційному центрі тощо та отримує ще й корекційний, реабілітаційний, логопедичний компонент для оптимального оволодіння навчальним матеріалом. Висновок носить рекомендаційний характер, остаточне рішення про форму навчання приймають батьки або особи, які їх замінюють, після того, як вони усвідомлять для себе її необхідність. 

Отже, виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що  діти з особливими освітніми потребами – це дуже неоднорідна група дітей,  яких об’єднує те, що вони потребують спеціально створених умов для засвоєння соціокультурного досвіду, а навчання дітей з особливостями у розвитку є складним процесом, який вимагає від педагогів  багато терпіння, душевної доброти, спостережливості і певного кола знань про особливості та можливості дитини.